Старый 24.05.2014, 18:50   #1
Пользователь
Казак
Леонид Франченко вне форума

 
Регистрация: 24.05.2014
Сообщений: 1
Вес репутации: 0 Леонид Франченко На взлёте
По умолчанию 70 років по тому

Крутим вузлом зав’язалась в пам’яті служба на кордоні. Мабуть, це були найцікавіші сторінки молодого життя. Хоча й надалі доля не обділяла мене не менш яскравими подіями, однак пов’язане з кордоном – щось особливе. Десятиліттями з наближенням 28 травня в душі з’являється незрозумілий щем, а пам'ять мимоволі відтворює призабуті сторінки далекого минулого. Переконаний, що цей ностальгічний стан душі відомий багатьом прикордонникам.
Про одного з них – 92-річного сержанта-прикордонника Назара Григоровича Рудого пропоную свою розповідь.
У достовірності викладеного читач може не сумніватися. Назар Григорович доживає віку при світлій пам’яті і з бажанням полинути в минуле. А те, що він зовсім не схильний до героїзації (в противагу багатьом «ветеранам отечественной войны»), читач зрозуміє з написаного.
Про початок війни 19-річний Назар дізнався від сільського голови. Той велів йому та ще 39 городничанам прямувати до військкомату. У Ладижинці, в той час райцентрі тодішньої Київської області, біля хати, де квартирувалася ця установа, зібралось близько трьохсот призовників з торбами, сяк-так одягнених, багато босоногих. Відчувались суєта і безлад. Та все ж після обіду сформувалась колона під керівництвом директора Ладижинської школи Недільченка для маршу на схід. Поверх цивільного піджака у педагога був припасований револьвер у кирзовій кобурі. Звертаючись до призовників, директор тримав руку на зброї і, вдаючи суворого командира, погрожував, що тут-же застрелить будь-кого, хто наміриться втекти або ж не виконати його наказ.
Напевне, новоспечений командир маршової колони добре відчував настрій підлеглих. Вже в с. Текуча, де колона зупинилася на ночівлю, вранці ряди призовників значно скоротилися. Із 40 городничан дали дьору 32-є. Вісім, в тому числі Назар, продовжували пішу ходу за маршрутом Умань – Тальне – Кременчук – Лубни. В дорозі харчувалися «по-християнськи» - милостинею та крадіжками.
Перше бойове хрещення одержали в Тальному. Тут мобілізованих обстріляли з літаків «Люфтваффе», які заходили на бомбування залізничної станції.
До Лубен колона дійшла дуже поріділою. Місце постою було визначене в лісі, біля річки, на території якогось військового табору. Там царював неймовірний безлад. У новоприбулих майже щоденно мінялися командири. Відбувалось це до смішного неправдоподібно. До групи селюків, які осторонь стояли чи сиділи купою, підходив чоловік в цивільному і оголошував, що він їхній командир. А через день керування брав інший. Командирів цих ніхто всерйоз не сприймав і нікому не підпорядковувався. Царювали безладдя й хаос. Під час нальотів німецької авіації та обстрілу табору з річкового катера мобілізовані метлялися по лісу хто куди, мов стадо овець.
Коли випадало затишшя, шукали якийсь харч. Городничани знайшли картопляний город та, усамітнившись в кущах, напекли картоплі. За трапезою одностайно вирішили вертатись додому. Поки виясняли, в який бік рухатись, знову почався наліт авіації. Почулися заклики бігти на залізничну станцію до поїзда. Керуючись стадним інстинктом, Назар із земляками подались за крикуном. Поїзд - паровоз з товарними вагонами - набирав хід. Недалеко вибухали бомби, паровоз безперестанку подавав гудки. Мобілізовані на ходу чіплялись за поручні та влазили у вагони.
Їхали кілька діб в невіданні, куди їх везуть. Мучили голод і спрага. Кінцева зупинка - станція Баладжари в Баку. Врешті вволю напились води, згодом змогли поїсти.
На шикуванні, там же на станції, відбувся відбір в 3-місячну школу молодших командирів. «Кастинг» проходив що називається за принципом «не по уму, а по росту».
Після навчання Назара направили командиром відділення в центр підготовки і комплектації підрозділів прикордонних військ для служби в Ірані. Цей центр знаходився на батьківщині Сталіна в м. Горі.
Тут вважаю за необхідне нагадати дещо із правових і позаправових стосунків між СРСР та Іраном.
В 1921 році між ними був укладений договір. Його ключовими пунктами передбачалось право Росії на введення своїх військ на територію Ірану у випадку загрози її південним рубежам.
Під час 2-ї світової війни СРСР та Англія, побоюючись втягнення Ірану у війну на боці Німеччини, провели спецоперацію під кодовою назвою «Згода». В її ході територія Ірану була окупована, а Шахін-Шах Реза Пехлеві, який категорично не давав згоди на оту «Згоду», за свою впертість був скинутий з трону спецназом союзників.
Принагідно звертаю увагу читача:
подібну хижацьку політику СРСР проводив упродовж всього періоду свого існування. Тепер цю політику успадкувала Росія. «Русскімі граньоннимі штикамі» скидались з тронів королі і шахи, потім президенти і прем’єри недружніх і дружніх держав, а в наші дні така метода застосовується навіть до «братерських» країн.
Згідно зі згаданою операцією СРСР окупував північну частину Ірану, і лінія Ірано-Турецького кордону фактично стала кордоном загарбника. Ось туди і закинула доля нашого героя - командира відділення прикордонних військ НКВД СРСР Назара Григоровича Рудого.
Готові до прикордонної служби підрозділи поїздом були доправлені в м. Джульфу на дорогу моєму серцю заставу № 22. В той час в одному дворі розташувались безпосередньо застава і маневрова група (комендатура).
Після нетривалого відпочинку і організаційних заходів майбутніх охоронців кордону СРСР на Ірано-Турецькій лінії вишикували в похідну колону. Як водиться, для підняття бойового духу перед особовим складом виступив найстарший начальник – ст. лейтенант Савельєв. Якщо залишити поза увагою бундючні, ура-патріотичні слова про вірність Родінє і тов. Сталіну, то суть промови укладалась в одне речення: «Ідем в Іран відкривати другий фронт».
Читачеві буде небезінтересно дізнатись про тодішнє спорядження прикордонника. Одяг – пілотка, гімнастерка, шаровари, обмотки (довгі вузькі шматки тканини, якими обмотували ноги від черевика до коліна), шинеля в скатку через плече. Взуття – черевики, онучі. За спиною – речовий мішок з сухарями, білизною, ложкою, котелком, особистим дріб’язком та патронами. На паску – лопата, фляга з водою (скляна або
алюмінієва), підсумок з патронами, підсумок з гранатами (2 шт.) Через плече протигаз. Зброя – гвинтівка СВТ з багнетом.
Пора року - спекотна. Температура до +40. Місцевість – гориста напівпустеля. З рослинності де-не-де верблюжа колючка. Вода – надзвичайна цінність. Для пиття використовується і збірна дощова.
З 22-ї застави шосейним мостом через річку Аракс колона перейшла в Іранську Джульфу і далі караванним шляхом до м. Хой. 100-кілометровий марш по чужій землі з далеко не дружнім населенням. Перехід був важким. Їжа – одні сухарі. Особливо допікала спрага. Катастрофічно не вистачало води. Гімнастерки і шаровари за день ставали геть мокрими від поту. Висохле за ніч обмундирування перетворювалось на жорсткий брезент, натираючи шкіру до крові. Лівий бік щоки і шиї мучило тертя об сукно шинелі-скатки. В багатьох кровоточили мозолі на ногах. Знесилені солдати падали з ніг. Свідомість втрачала реалії. Назару марилось знайоме з дитинства джерело під скелею на березі рідної Ятрані. Холоднюча вода потужно виштовхувалась з кам’яного розламу. Він став на коліна і припав устами до гарячої Іранської землі, ковтаючи ту уявну джерельну воду.
З Божої милості трапився рясний дощ. Солдати падали до каламутних потічків і спрагло пили, робили на них запруди, черпали каламуть пілотками. Ніхто не реагував на окрики, погрози і навіть штурхання командирів. Це була грань масового психозу.
З м. Хой роту, в складі якої був Назар, направили в с. Магламі, що на ірано-турецькому кордоні. Там реорганізовувались у заставу і взяли під охорону ділянку кордону. Під казарму і підсобні приміщення зайняли будівлю старого караван-сараю. З різних жердин солдати обладнали нари, виготовили солом’яні матраци. Долівка караван-сараю являла собою утрамбований багаторічний шар овечого, верблюжого та кінського гною. Це було джерело неприємного гострого запаху і пристанище мільярдів бліх. Рятуючись від кровожерливої комашні, солдати вночі витрушували солому з матраців та залазили в середину цих мішків, зав’язуючи їх над головою. Це давало можливість хоч трохи поспати.
Начальником застави Магламі був лейтенант Лінєвський, а його заступником Лівшиць. Особовий склад - переважно з України та Кубані. В спілкуванні панувала українська мова.
Організація охорони ділянки кордону покладалась виключно на начальника. Він розробляв плани охорони на добу, щовечора проводив бойові розрахунки, оголошував, хто куди і яким нарядом іде на службу. Наряди були такі: вартовий, дозор, секрет, пост спостереження.
На теоретичних і практичних заняттях відпрацьовувались дії при нападі на заставу, при вторгненні збройних формувань та банд. Сержанти навчали солдатів прикордонному ремеслу, слідкували за порядком у щоденному побуті підлеглих.
Через три місяці нашому герою усміхнулася доля: як кажуть, не було б щастя, та нещастя помогло. В кількох кілометрах від застави, в горах, де протікала річечка, знаходилось поселення Хотур. Там від застави Магламі був стаціонарний пост, який складався з азербайджанців, які поставили охорону кордону на широку комерційну основу. Процвітали торгівля і обмін геть усім – боєприпасами, зброєю, одягом. Діяла такса за нелегальний перехід кордону одинокими порушниками, групами контрабандистів, бандами. Хан прикордонного турецького поселення запросто приїздив в гості до начальника поста. Той у свою чергу гостював у хана в Туреччині. Справа дійшла до шлюбу начальника совєцького прикордонного поста з донькою турецького голови (хана) поселення.
Оперуповноважений особіст працював там слабо, а то й зовсім не працював. Перетворення радянського поста прикордонних військ у злочинно-комерційну структуру виявлене не було. В решті решт весь особовий склад поста - 16 прикордонників з командиром на чолі та зі зброєю - перейшли кордон, відгуляли весілля свого командира і доньки хана, а потім розчинилися на просторах Туреччини.
Після цієї надзвичайної події оголену ділянку кордону – Хотурський пост – було наказано охороняти відділенню Назара Рудого.
Новопризначений начальник по-господарськи взявся до справи. Під житло було зайнято будівлю старого сільського млина. Глиняну споруду за кілька днів переобладнали в міні-фортецю з бійницями, спостережною вежею на даху і навіть з дзотом, що вишкірився амбразурою в бік свого бетонного турецького колеги. В якихось 200-300 метрах, навпроти млина, знаходився пост турецької прикордонної охорони. Ворожі сторони розділяла невидима лінія кордону і прикордонний знак № 361- смугастий дерев’яний стовп з табличкою «СРСР».
У перші ж дні з підсобних матеріалів солдати спорудили нари, виготовили солом’яні матраци. В одному кутку 50-річний кубанець організував щось схоже на кухню-їдальню. Він же і зайняв посаду кухаря.
Вперше за 3 місяці ніч переспали без блошиних атак.
Організовуючи охорону ділянки кордону, начальник поста зразу ж визначив статус-кво в стосунках з турецькими прикордонниками. Як уже говорилось, поблизу поселення протікав струмок – єдине джерело водопостачання. Воду з нього брали як наші, так і турецькі аскери. Але туркам було зручніше ходити до річечки, порушуючи лінію кордону. Назар наказав вартовому: якщо турецький прикордонник прийде до струмка через кордон, відкривати вогонь. Подіяло. Після єдиного пострілу турок, кинувши відро, ретирувався. Надалі аскери стали брати воду в незручному для себе місці, на власній території.
Скоро новий начальник поста примусив рахуватися з ним навіть некерованих курдів. Нижче по течії згаданої річечки, в тилу, розкинулось два їхніх поселення, які постійно ворогували між собою. Стрілянина та крики в нічний час там були звичною річчю. Нашим прикордонникам дуже незатишно велося від сусідів, які не визнавали ні лінії кордону, ні його режиму.
Назар через свого солдата-азербайджанця, а за сумісництвом перекладача, викликав на пост старшого над згаданими поселеннями. На виклик з’явився Тарга-хан зі своїм племінником в супроводі почту. Всі верхи на конях, святково вбрані і при зброї – карабіни радянського виробництва, кинджали.
Засвідчивши свою повагу «високому російському воєначальнику», Тарга-хан просив вибачення за незручності, пов’язані з їх традиційним укладом життя. Пояснив, що вони не визнають кордону, який розділяє їх рід, але для російських аскерів ніякої шкоди робити не будуть, оскільки турки їхні вороги теж. Внутріродові чвари зі стріляниною між ними виникають через несправедливі забори води із річечки тим чи іншим поселенням. Ці сварки вони вирішували і далі будуть вирішувати без втручання будь-кого.
На цьому «високі» договірні сторони розійшлись, і їхнє співіснування продовжувалось відповідно до угоди. Періодично на пост якийсь із курдів привозив свіжозастреленого дикого кабана чи архара в обмін на патрони або ж медикаменти. Наші від свіжини не відмовлялись. Самі солдати також при нагоді полювали, присмачуючи м’ясом кашу чи макарони. Рис, макарони, хліб і цукор на пост доставляли із застави Магламі на ішаку. Зв'язок із нею діяв через польовий телефон. Наземний телефонний кабель часто псувався. Чи то його поривали отари овець, чи хтось навмисно.
Заходи солдатського побуту та гігієни покладались на самих солдат. Обмундирування та білизну прали кожен свою. Самі латали і одяг, і взуття. Гігієнічні заходи проводились на березі річечки. Зимою помивка особового складу робилась у наметі теплою водою з відра.
Незважаючи на дотримання санітарії, воші та пронос були звичним системним явищем.
Озброєння та обмундирування особового складу поста:
• гвинтівки СВТ згідно чисельності – 16 штук і по 60 патронів до кожної;
• кулемет Діхтярьова – 1 і 6 дисків, по 71 патрону до нього;
• гранати РГД-33 (великі з ручками) – 32 шт., по дві на прикордонника. Одяг - х/б обмундирування з нерадянської тканини, яка швидко линяла;
• черевики радянські, а коли надійшла допомога союзників, американські або англійські. Перевага віддавалась англійським, на гумовій підошві. Добротне американське взуття мало шкіряну підошву, яка швидко зношувалась на кам’яних дозорках;
• обмотки;
• шинель, що слугувала й за ковдру.
Введення погонів старшими солдатами сприйнялось невдоволено. Їх асоціювали з можливим поверненням порядків царської армії, боялися рукоприкладства з боку офіцерів. Може, на цьому підґрунті або й помилково вартовий на заставі застрелив офіцера. Сам солдат пояснив, що через погони сприйняв нашого офіцера за турка.
Із надзвичайних подій були таємничі зникнення поодиноких солдат. Так пропав і один із підлеглих Назара. Відлучився солдатик з поста в гори вполювати барана і зник. Пошуки були безрезультатними. Чи то служивий втік у Туреччину, чи курди вбили, щоб заволодіти його гвинтівкою. Зброя в них мала неабияку ціну.
За п’ятирічну службу на посту Хотур, як і на всій ділянці кордону застави Магламі, значних збройних сутичок не було. У сусідів, на заставі Урма, що ближче до озера Урмія, траплялись непоодинокі перестрілки. Там навіть дислокувався маневровий кавалерійський підрозділ прикордонних військ.
Служба тягнулась одноманітно: бойовий розрахунок, нічні та денні наряди на кордон. У вільний час солдати відпочивали, прали та латали своє шмаття, боролись з вошивістю, виварюючи одяг у відрі.
На долю свою не скаржились. Адже десь ішла страшна війна, масово гинули люди, а вони тут, слава Богу, живі і не голодні.
Про хід війни дізнавалися з розповідей офіцерів. Вони ж повідомили про переможний кінець. Звістку цю сприйняли з великою радістю, вигуками, стріляниною та навіть танцями. Замаячила демобілізація. Заманливо запахло рідною домівкою, про повернення до якої мріялось кому п’ять, а кому й більше років. Та звільнення прийшло лише в кінці 1946 року.

Певне, найстарший прикордонник в Україні Назар Григорович Рудий нині мешкає в м. Умані. Дні свого десятого десятка життя розмінює в спогадах про далеке минуле. А коли розмова переходить до прикордонної теми, очі діда Назара якось незвично молодіють, зволожуються, а потім злегка покриваються пеленою смутку – смутку за молодістю, за кращими роками життя, які були віддані службі на кордоні.


Франц.
м. Умань
Травень 2014 р.
 
Ответить с цитированием
 
 
Ответ


Здесь присутствуют: 1 (пользователей: 0 , гостей: 1)
 
Опции темы Поиск в этой теме
Поиск в этой теме:

Расширенный поиск

Ваши права в разделе
Вы не можете создавать новые темы
Вы не можете отвечать в темах
Вы не можете прикреплять вложения
Вы не можете редактировать свои сообщения

BB коды Вкл.
Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.

Быстрый переход


Часовой пояс GMT +3, время: 17:26.


Powered by vBulletin® Version 3.8.7
Copyright ©2000 - 2021, Jelsoft Enterprises Ltd. Перевод: zCarot
По всем вопросам пишите по адресу: admin@scs.com.ua
Style designed by ®VietVBB-Team™. Best view in Opera, FireFox and IE7